Трохи математики для геймдизайнерів. Залежність ушкоджень від сили, зростання досвіду, вартість апгрейдів - усе це визначається різними математичними функціями. Бруно Діас наводить різні приклади таких функцій і розповідає, коли і як їх можна застосовувати.

Bruno Dias, “A Bestiary of Functions for Systems Designers”

Рей Бредбері “Дзен у мистецтві написання книг”

Про цю книгу я раніше не чув. Знайшов її в одному зі списків і негайно вирішив прочитати. І не пошкодував.

Бредбері - цілком очікувано - не дає сухих практичних порад. Він пише про те, що в кожній людині живе письменник, і про те, як знайти свій голос і натхнення. Про те, як народжувалися ідеї його творів, і про те, що письменництво не має бути важкою роботою. І, нарешті, про дзен у мистецтві написання книг.

• “Якщо ви пишете без захвату, без запалу, без любові, без радості, ви тільки наполовину письменник. Це означає, що ви постійно коситеся одним оком або в бік комерційного ринку, або в бік авангардної тусовки, і перестаєте бути собою. Ви себе навіть не знаєте. Тому що письменник зобов’язаний бути насамперед одержимим. Його повинно лихоманити від жару і захоплення.”
• “Муза повинна мати форми. Щоб надати їй форми, потрібно писати по тисячі слів на день протягом десяти чи двадцяти років, навчатися граматики та принципів побудови сюжету - так, щоб це увійшло у підсвідомість, не стримуючи та не спотворюючи вашу Музу.”
• ”[…] письменник, який хоче намацати велику правду в собі, мусить протистояти спокусам Джойса, Камю чи Теннессі Вільямса, як їх представляють у літературних оглядах. Він має забути про гроші, які чекають на нього в масових тиражах. Він має запитати себе: “Що я справді думаю про цей світ, що я люблю, що ненавиджу, чого боюся?” - і розповісти про все це на папері.”

Джим Мейєр докладно розповідає про десять пазлів із різних ігор - чому вони такі гарні, і які уроки автори можуть із них винести:

• дракон в Adventure
• напівпрозорий лабіринт в “Enchanter”
• вавилонська рибка в “The Hitchhiker’s Guide to the Galaxy”
• машина, що знищує букву “Т” в “Leather Goddesses of Phobos”
• втеча від пірата Лафонда в “Plundered Hearts”
• кімната Дивного Еда в “Maniac Mansion”
• повернення кільця лікаря в “Hero’s Quest”
• затуплення меча коваля в “Loom”
• голова для канібалів у “The Secret of Monkey Island”
• пошуки кулона в “The Lost Files of Sherlock Holmes”

Jimmy Maher, “Ten Great Adventure-Game Puzzles”

У серії “50 років текстових ігор” вийшла стаття про “Фотопію” - без сумніву, знакову в ІЛ гру. Автор порівнює її з “Громадянином Кейном” - обидва твори не є безумовними шедеврами, але обидва найяскравіше відображають переломний момент в інтерактивній літературі та кіномистецтві відповідно.

А ще це гарний привід поговорити про спойлери до ігор - недарма ж автор рекомендує пограти у “Фотопію” перед тим, як читати основну частину статті.

Кульмінаційний момент у книжках чи фільмах - це коли відбувається щось несподіване. В іграх же гравець здогадується, як зробити щось несподіване. Спойлери відбирають у гравця цю радість, цей момент осяяння - більше не потрібно здогадуватися, гравець і так знає що робити. Саме тому “той самий лабіринт” із Фотопії справить незабутнє враження тільки тоді, коли гравець здогадається до рішення сам.

Aaron Reed, “1998: Photopia”

BilboB запитує на форумі intfiction, чи є ще місце аматорам в ІЛ загалом і на IFComp зокрема. “Звичайно ж є!” - відповідають йому на форумі.

Також у цій гілці форуму:

• міркування про те, чому одні ігри отримують більше уваги, ніж інші;
• чому немає сенсу йти на IFComp тим, хто планує випускати комерційну гру;
• чи робить гру кращою наявність графіки та музики;
• які конкурси є крім IFComp;
• різне.

Прокачування в RPG часто включає в себе розподіл цифр між навичками. Це не завжди цікаво, особливо коли ефект від цього не видно відразу. Андрій Костюшко пише про те, як це можна поліпшити, в своїй статті “Застаріла механіка прокачки”.

Цікавий інтерфейсний підхід для розгалуженої оповіді:

• анімація появи тексту за допомогою запису голосу автора виставлена так, щоб паузи в мові відповідали паузам в анімації
• гравець може повернутися до будь-якої точки з варіантами вибору, вони показані в таймлайні внизу екрана
• анімується тільки не бачений раніше гравцем текст

http://www.binarycharm.com/tech/inaren/

Невеликий огляд підходів до процедурної генерації тексту в ІЛ. Щоправда, за 7 років змінилося багато чого…

Emily Short, “Procedural Text Generation in IF”

У відео “Rendering game worlds in text” Філіп Грачек розповідає про свою гру “Knights Of San Francisco” і про деякі дизайнерські рішення, прийняті під час розробки:

• “Рендеринг” відбувається за допомогою генерації тексту, базуючись на моделі ігрового світу, на відміну від інтерактивної літератури, де більша частина тексту заздалегідь написана автором.
• Симуляція бою, замість монотонного “противник втратив 5 очок здоров’я”, передбачає, що кожен удар має серйозні наслідки - аж до того, що один вдалий удар може стати смертельним. З цієї причини головного героя довелося зробити некромантом, щоб він міг оживляти і союзників, і себе, і відрубані частини свого тіла.
• Варіанти дій зроблені у вигляді вкладених меню, як у jRPG.
• У грі є карта місцевості, оскільки просторові відносини погано сприймаються у вигляді тексту.
• Текст показується після натискання на елемент інтерфейсу, речення за реченням, щоб гравець приділяв йому більшу увагу.

Все це реалізоване за допомогою рушій eGamebook, написаного Філіпом.

(за мотивами обговорення в особистому листуванні)

У традиційних історіях головний герой прописаний досить детально. У нього є передісторія, риси характеру, мета в житті. Маючи все це, автор може демонструвати розвиток персонажа. В іграх такий підхід теж зустрічається досить часто. Але що робити, якщо персонаж і гравець - одне й та сама особа? Який може бути розвиток у персонажа, якщо він - “чистий аркуш”?

Мені здається, що пошук відповіді на це запитання варто почати з того, про що гра взагалі. Не “що потрібно робити в грі”, не “які події відбуваються в грі”, а “про що це?” Про дружбу? Про помсту? Про кохання? Про зраду? Про пошук себе?

Наприклад, наша гра про те, що дружба понад усе. Тоді героя можна зробити таким собі “вовком-одинаком”, який поступово набиратиме супутників у свій загін, зав’яже з ними дружні стосунки, і до кінця гри стане гідним лідером команди однодумців. Ігрові механіки будуть зав’язані на соціальну взаємодію з учасниками загону. Головний противник героя буде переконаним індивідуалістом, тобто носієм переконань, протилежних основній ідеї гри.

Основна мета гри якраз і стає аркою трансформації головного героя. Гравець, виконуючи за сюжетом різні дії, буде разом із головним героєм поступово приходити до розуміння “послання”, яке ви як автор вклали в гру.