Що робить ігровий світ по справжньому живим - глибоко прописаний лор, детальна симуляцій, комплексність можливих взаємодій? На думку Томаса Нікса Гаррета, головними умовами є реактивність та узгодженість. Реактивність змушує персонажі, фракції та локації реагувати на дії гравця, а узгодженість робить ці реакції логічними та пов’язаними між собою. Для цього необхідна структура, яка поєднує різні складові світу і дозволяє генерувати події та реакції виходячи з контексту.

Чому ж не всі розробники ігор роблять так? На жаль, використання всіх цих підходів є надзвичайно дорогим з точки зору часу розробки та ризиків. Тому автори зазвичай схиляються до гібридного підходу, коли ключові сюжетні елементи є лінійними, а дії гравця впливають на те, які з них і в якому порядку він побачить.

Перед початком роботи над подібним проєктом варто запитати себе: “Який аспект світу має бути реактивним?” Якщо ваша гра про політичні інтриги, надайте пріоритет реакціям фракцій. Якщо ваша гра про особисті стосунки, надайте пріоритет реакціям персонажів. Якщо ваша гра про зміну навколишнього середовища, надайте пріоритет змінам локації.

• Реактивність не потребує величезних розгалужень сценарію. Замість цього зосередьтеся на невеликих, локальних, послідовних наслідках - наприклад, зміна цін, недоступність локацій чи персонажів, вичерпання ресурсів або послуг.
• Створюйте персонажів на основі мотивацій, а не характеристик. Таким чином вони можуть гнучко відповідати на поведінку гравця, не виглядаючи непослідовно.
• Діалоги мають натякати на історію стосунків замість того, щоб пояснювати її. Нехай персонаж посилається на репутацію гравця, а не переповідає її.
• Надайте персонажам конкуруючі статуси лояльності, щоб дії гравців могли створювати реальний внутрішній конфлікт.
• Зміни на локаціях мають бути видимим доказом минулих подій - це залучає гравця більше, ніж переповідання цих подій в експозиції.
• Квести повинні мати декілька рішень. Наслідки невдачі або бездіяльності гравця не мають бути “покаранням за неправильний вибір”, а мати наративне значення.
• Щоб контролювати складність ланцюжків наслідків, класифікуйте їх за рівнями (незначні, помірні, структурні, епічні)
• Будуйте реакції ігрового світу знизу вгору через ланцюжок “сигнал → сприйняття → оцінка → дії”.
• Використовуйте багаторівневий зворотний зв’язок для результатів подій (максимум ~2 прозорих канали, прості системні повідомлення), щоб гравці могли реально відстежити причину та наслідок.
• І нарешті, створюйте ці системи як незалежні, компоновані модулі та додавайте їх поступово, а не намагайтеся моделювати все одразу.

Докладніше - в серії статей про реактивне світобудування:

• “Beyond the Basics: The Craft of Reactive Worldbuilding”:
• “The Invisible Architecture: Designing Systems That Make Worlds Breathe”
• “Your Game’s World Doesn’t Need More Lore. It Needs More Consequences.”

Для створення гри з нелінійним сюжетом автори переважно використовують розгалуження, прописуючи гілки сюжету та вибори, які спрямовують гравця обраним шляхом. Але перехід між фрагментами контенту можна зробити і інакше.

Наприклад, quality-based narrative (QBN) — це структура, де доступні фрагменти історії (сторілети, storylets) розблоковуються в залежності від характеристик: від інвентарю та навичок до прогресу у стосунках із персонажами. В процесі гри гравець обирає наступний фрагмент історії із переліку, сформованого системою. Перевагою такого підходу є модульність — легко додавати новий контент, не ламаючи решту системи. Найбільш відомим прикладом такої гри є Fallen London, в якій десятки авторів створили безліч взаємопов’язаних наративних арок про різних персонажів та ситуації, розкидані по всьому місту.

Salience-based narrative працює інакше: система сама обирає найбільш доречний фрагмент контенту з великого пулу, орієнтуючись на поточний стан світу — локацію, попередні дії, встановлені прапорці. Це також дозволяє легко нарощувати контент: спочатку пишуться загальні сцени, а потім поступово додаються деталі для конкретних ситуацій. Прикладом такої гри є Firewatch, де теми діалогів та репліки в них залежать як від місцезнаходження героя, так і від його дій та попередніх бесід.

І, нарешті, waypoint narrative будується навколо переходів між темами. Вибір гравця може призводити до переходу до будь-якої теми, але система буде спрямовувати оповідь таким чином, щоб врешті-решт привести до наступного авторського орієнтиру. Певним чином це протилежність комбінаторно-вибуховому розгалуженому наративу, коли написання автором нового контенту зобов’язує створювати ще більше контенту.

Звичайно, існує багато інших варіантів організації наративу, наприклад, на основі мап (80 Days); дослідження баз даних (Her Story); голографічні ігри, які розширюють, змінюють або перезаписують текст на місці (Sisters of Claro Largo, PRY); оповідні ігри на основі колод карт, які гравець має впорядкувати; і так далі.

Якщо автор стикається з комбінаторним вибухом варіантів, системи подібні до описаних вище можуть вирішити цю проблему значно елегантніше. Знання різних наративних систем дає змогу обирати правильний інструмент під конкретну задачу, а не підганяти ідею під єдиний знайомий формат.

Emily Short, ”Beyond Branching: Quality-Based, Salience-Based, and Waypoint Narrative Structures”

Ви, мабуть, багато разів бачили ці поради: “робіть вашу першу гру невеликою”, “почніть з чогось простого”, “не починайте масштабні проєкти без досвіду”. І так, всі ці поради мають сенс. В більшості випадків недосвідчені автори, які починають робити велику складну гру, не доводять справу до кінця. Але з іншого боку, якщо автору подобається сам процес розробки гри, а не результат - то чому б не спробувати?

Але навіть тоді, коли ви робите некомерційний проєкт своєї мрії, варто підійти до роботи розумно та зважено. Розробка ігор схожа на фрактал - чим більше заглиблюєшся, тим більше деталей з’являється.

1. Продумайте дизайн. Детально розпишіть кожну особливість вашої гри та ігрові механіки. Це може зайняти тижні, місяці та навіть роки, але покаже реальний обсяг роботи.
2. Робіть прототипи. Якщо вже на етапі продумування чи тестування якась ідея виглядає нецікаво або виснажує, викиньте це. Повноцінна реалізація буде ще гірше.
3. Знайдіть “ядро”. Що саме є серцем вашої гри? Це допоможе обрати інструменти для розробки та спланувати, в якому порядку реалізовувати ігровий функціонал.
4. Робіть релізи поступово. Спочатку випустіть відполіровану мінімальну версію, щоб отримати зворотній зв’язок, а потім з кожним наступним релізом доповнюйте гру.
5. Будуйте репутацію. Якщо хочете, щоб вас серйозно сприймали як розробника, випустіть щось мінімально завершене.

І найголовніше - якщо процес розробки гри перестає бути для вас цікавим чи занадто виснажує, просто киньте це. Ви ж робите некомерційну гру, і не так вже і важливо, чи дійсно вона вийде в світ. Тож просто робіть те, що приносить вам задоволення.

• Кароліна ВанЕселтін, ”Your Game Idea Is Too Big (But You’re Making It Anyway)”

Найбільш популярний спосіб розповісти історію в грі, який знайомий нам по книгах, п’єсах та фільмах - авторський наратив. Автор сам вирішує, куди підуть персонажі, які будуть повороти сюжету і чим все закінчиться. А якщо відмовитися (ну, майже) від авторського контролю? Тоді з’являється емерджентний наратив, в якому історія “виростає” сама із поєднання намірів та дій гравця і ігрових механік.

Але чим тоді емерджентний наратив відрізняється від того, що гравець просто сам пише оповідання? Авторський контроль в таких іграх все ж існує, просто він направлений не на сюжет, а на ігрові системи. Обмеження, створені ігровими механіками, спрямовують творчість гравця і підштовхують його в напрямках, які б він сам ніколи не обрав:

• таблиці подій або процедурна генерація створюють несподіванки,
• несподіванки, в свою чергу, змушують гравця адаптуватися,
• характеристики ігрового персонажа формують напрямок сюжету,
• і, нарешті, сюжет розгортається завдяки взаємодії гравця, випадковості та ігрових механік.

В інтерактивній літературі часто поєднуються обидва підходи: авторський наратив забезпечує сильну базову історію та драматичні моменти, а емерджентність дає непередбачуваність через реакцію гри на вибори гравця або процедурну генерацію. Для того, щоб гравець дійсно занурився в наратив, він має відчувати, що є його частиною, що його дії впливають на те, що відбувається.

• Роберто Бішеллі, ”Це гра чи письменництво? Про емерджентний наратив та агентність гравця”
• Sundry Scribes, ”Емерджентний наратив: інший вид оповідання”
• Томас Гріп, ”5 ключових елементів інтерактивного оповідання”
• Форум intfiction, ”Симуляція та емерджентний наратив в інтерактивній літературі”
• Форум intfiction, ”Межа між ІЛ та текстовими RPG”